Чрез рассматривание творений видимы, хотя они и безмолвны національний природний парк                 
: map >   
: Біблія >   
: про парк >   
nро парк:

ландшафтний парк >

растительный мир >

урочище Гард >

Велика Корабельна >

урочище Лабиринт >

Романова балка >

каньон р. Мертвовод >

Ю.Буг - ландшафты >

Южный Буг. Осень >

Ю.Буг - зима >

Ю.Буг, мельницы >

Ю.Буг на картинах >

брояки >

удивительные камни >

Ташлыкское вдхр. >

небесная проповедь >

приметы погоды >

прилiтайте, лелеки! >

всего один листок >

миллиарды лет? >

куда девался песок >

нітрати в воді >

за чистоту парка! >

рыбинспекция, ау! >

Чернобыль - анализ >

прозріння >

жертва энергетики >

положение на АЭС >

загрози та виклики >

Пiвденний Буг >

а лучше - вдоль! >

радионуклиды >

обращение в ВС СССР>

инфо-бюллетени ЭА >

что изменилось? >

капитан Сергей Жук>

краевед Шаповалов >

археолог Клюшинцев>

г.Южноукраинск >

с. Семенівка >

самореклама >

redbook:

проліски >

з Червоної Книги >

залишіть квіти Землі >

первоцвіти - ряст >

рябчик руський >

півники понтичні >

смілка бузька >

гвоздика бузька >

тюльпан бузький >

горицвіт >

флора, фото >

сон-трава >

молодило гірське >

мох та лишайники >

насекомые, Ю. Буг >

сколопендра >

ихтиофауна Ю. Буга >

останні з вусачів >

папороті >

эскулаповый полоз >

боярышник >

скумпия >

полуниці >

амарант >

iсторія:

бузькі козаки >

Бугогардова паланка >

хлібороби >

блаженны плачущие >

узник совести - 6490 >

оккупация, 1941-44 >

Богдановка >

подпольщики >

Богданівка. Трагедія >

'партизанська іскра' >

Братское подполье >

Ковалевка, плацдарм >

визволителі, 1944 >

біля меморіалу >

меморіал - комплекс >

nодорожі:

сельский туризм >

экстрим - туризм >

приполярный Урал >

зимнее восхождение >

спортивный туризм >

скалолазы >

Николай Мещеряков >

Шецквара >

слалом на Ю.Буге >

через 10 минут >

до другого пришестя >

благословение >

гостевой альбом >

ловим руками >

manual fishing >

новые грани m.f. >

ех, дороги... >

nолітика:

смысл жизни >

крымнаш >

"ленин с нами" >

свобода совісті >

незалежність >

кризис демократии >

конфлікт цивілізацій >

спасіння Америки >

національне багатство>

електричний стілець >

нова економіка >

разруха на полях >

куда идти >

про революцию >

останній день >

уроки ноября >

полонез Огинского >

ничейный город >

только "В" >

уроки целины >

"Блаженны плачущие, ибо они утешатся"


Цi слова заповiдала написати на своїй могилi моя бабушка за декiлька рокiв до своєї смертi. І дiйсно, вона, ровесниця ХХ столiття, доволi спробувала на своєму вiку i слшз, i горя. В її долi, як в краплинi води, переломилася доля українського народу. Ми, онуки, з дитинства знали про її вiру в Бога, а вона, звичайно, молилася за нас. Я любив розпитувать її про минулi роки. Коли вiрiс i влаштувався на роботу, купив магнiтофон i одного разу попросив її, дiда та батька детально розповiсти про все. Було це за декiлька рокiв до "перебудови" та розвалу "нерушимого Союзу", коли влада партiї (тоді це слово вживалося строго в однині) ще здавалася мiцною. Турбуючись про наше майбутнє, вони говорили далеко не все, що знали. Історія - спогади

- Розкажiть, будь ласка, про своє походження

Б ***: Я народилася 1900 року. Батьки нашi були хлiбороби. Жили ми у монастирському селi пiд Києвом. До 15 рокiв дитинство моє було таке, як i у всiх дiтей. А в 1915-му роцi помер вiд тифу батько... Вмер вiн ще молодим, раптово.

Я була сама старша з дiтей, i було менi 15 рокiв, а за мною ще було шестеро менших. Були ми середняками. Землi у нас було мало, 4.5 гектари. Було своє хазяйство. І все воно лягло на мої плечi. З 15 рокiв я почала робить всю важку роботу. Вона була на менi. Мати мене не жалiла. Лiтом у полi пахать, орать, гнiй возить, сiять. Дiд Герасим i я (материн батько, уже старий). Але ж вiн не буде за мною ходить i з кiньми пахать. Зимою - худобу кормить, до млина везти, вiд млина привезти, вичищать. Як недiля - матiр у базар вези, продать-купить. Хоч не хоч, а вези.

- А що там робить?

Д: Купить що, худобу продать. Грошi ж треба добувать. Це тепер люди живуть на зарплату. Заплатить податки, взуття купить, ще дещо.

Б: Отож я не знала такого, як мої подруги. Мати залишилася вдовою, не вмiла коня запрягти. Був у нас в селi вiтряк. До млина їхать: який мiшок мати бере, i я такий же. Та по приступках до коша нагору. По недiлях менi вихiдного не було нi лiтом, анi зимою. Так було три роки... Тут раптом найшлись менi женихи. Їх наче хто у шию нагнав. Мати й приказує: "Не одказуй, ти менi не потрiбна". Пiдросли уже в мене двi однаковi сестри (Уляна й Марія - Б.В.) Оце менi було дуже гiрко. Тих три роки так мною вергали... Навичищаємо таку хуру гною, i це менi самiй його треба вивозить на поле, хiба що баба коли допомагала. А тодi сказали: "Ти менi не потрiбна" - i пхнули в чужу сiм'ю. Не навчили мене, як у сiм'ї вести себе. А так... iди, i все. А там уже iнша обстановка, як у чужiй сiм'ї.

- А сватання як такого не було?

Б: Чом не було? Все, як у селi заведено. Тiльки що у мене не було нiякого поняття.

- А питали хоч кого у селi: чи хочеш ти за нього, чи нi?

Б: В основному питали. Пройшла ж германська вiйна, то задержалися дiвчата. Хлопцi на вiйнi були. Котра старувата дiвчина, то вже ж так чекає, аби за кого вийти. А менi не було сповна вiсiмнадцять рокiв, як вони мене випхнули у чужу сiм'ю. Спочатку сильно я ображалася на матiр, а тодi зрозумiла, що воно менi у життi вже як не приходилося, то гiрше не було. Нiяких нiжностей я не знала. Та i вiйну ж ту пережить треба було, германську. А пiсля вiйни, звiсно, голодовка. І нема нiде нiякого рубчика (тканини) купить. Це все треба було самiй напрясти i виткать для сiм'ї, щоб було напрядено, i виткана верхня i спiдня одежа. І все це прялося ночами. І це менi було не важко. Тодi всi люди так працювали.

- А дедушка був на вiйнi? В якому роцi вас взяли на германську?

Д: В 1916 роцi. Служив я у кулеметному полку, пiд Ригою. А у 1918 роцi прийшов додому, тодi ото i женився.

- Це ви по декрету прийшли?

Д: Тодi пiйшла революцiя. Армiю розпустили. А потiм уже набирали у Червону армiю. Мобiлiзували i 6 листопада нас вiдправили з Києва у Красноярськ. Цiлий мiсяць їхали. Це було у 1920 роцi. Вивантажили нас у вiйськовому мiстечку. А на другий день мене в караул, так як на менi була шинель з германської вiйни. Як у справжнього солдата. Там я пробув довгенько, а потiм попав у полкову школу. Ось уже весною приїжджає командир i комiсар. Набирають на курси червоних командирiв. Хто гарно читає - одбирають. А я, хоч i не грамотний, читав гарно. Так i попав на курси червоних командирiв. Але через 2 мiсяцi у мене на пальцях зробився нарив, не можу держать гвинтiвку на плацу. Я подав рапорт, щоб мене повернули в полк. І мене вiдправили. На третiй день призначили вiстовим до командира полка. Так я прожив до жнив. Ми їздили з ним у село. Вони собi з жiнкою гуляли по Амуру, а я був у них кучером. Як потеплiло, стали виносити хворих з лазарету. В основному - дизентерiя i цинга. Їх виносили з лiжками, i вони так лiкувалися. Тих, що не пiддавались лiкуванню, на три мiсяцi вiдправляли додому, i їм треба супроводжувача до дому. А тут уже скоро демобiлiзацiя. І я тодi кажу командиру: "Товариш Андрєєв, назначте мене супроводжувать хворого в Київ". Вiн питає: "Додому хочеш? Ну зайди в штаб, я зроблю тобi документи". На третiй день я вже мав чоловiка, щоб везти його в Київ. В 1921 роцi я приїхав додому. По демобiлiзацiї. Андрєєв каже: "Зайдеш у вiйськкомат, там тебе приймуть. Повертаться не треба". Пам'ятаю, як приїхав, була саме розталь. Колгоспiв ще не було i землю не роздавали (роздали землю в 1928 роцi). У нас же село було не панське, а монастирське.


Фото сельской общины евангелистов, ок.1933 г

< В 1923 р. вiн почав ходити на євангельське зiбрання. Кочуючи разом з ним влiтку з пасiкою по степових посадках, я часто розпитував його. З того часу пройшло майже 40 рокiв. Пригадую, вiн розповiдав, що був ревносно-православним, спiвав у церковному хорi. Коли прийшов до євангелистiв, старший на зiбраннi помiтив його i запросив до хору. Фото цiєї сiльської общини, очевидно, зроблене пiзнiше. Про них вiдомо лиш те, що брата з Библiєю в руцi звали Корнiй. На зворотнiй сторонi напис: "Все Стритовские приветствуют вас любовью Господа Иисуса Христа. Память радости на Пасху" >


- Чи багато в селi лишилось чоловiкiв?

Б: На вiйнi багатьох побило, а деякi попали в полон. Часи були тривожнi, безвластя пiсля вiйни. Навiдувались усякi банди i безпокоїли, стрiляли. У нашому селi люди жили бiдно. Як кiнь та корова, то це вже i хазяїн. А ми жили гуртом: свекор i свекруха, Макар (дедушкин брат) iз жiнкою та четверо дiтей i нас двоє - отака сiм'я. Та нашi дiти. Їх шестеро душ, та нас семеро. Усього тринадцять душ в однiй хатi. Жили усi разом, жили дружно. Отак на полу спали: подушки, рядюшки, солома. Батько спав у другiй половинi хати.

Д: Звичайно, без недовольства не обходилось. Але трималися одного. Батько мав владу, проти батька нiхто i слова не скаже. Якось я сказав батьковi: "Давай Макара одрiжемо". А вiн: "Не хочете жить разом? То я сам буду жить". І так ми всi лишилися жити разом. А вже як я прийшов з армiї, то кажу батьку: "Я пiду сьогоднi за матерiалом. Будемо строїть хату". А батько вже лежав хворий. Питає: "Куди ж ти поїдеш?". "Поїду у Стайки по шули (стропила)". Батько погодився. Замовив я сорок шул. А потiм заказав трипiльцям ощiп. Вони й привезли нам додому. Грошi не ходили тодi, а мiняли за хлiб. За два пуди хлiба привезли i два жорости по 18 метрiв. Хлiб у нас був, поки земля держалася.

В 1921 роцi помер батько. Тодi ми найняли двох майстрiв i побудували гуртом двi хати: Макару i менi, а батькову хату розкидали. І роздiлилися, землю подiлили, все подiлили. Йому кiнь, менi кiнь. Йому корова - менi корова. А мачуха не схотiла з нами жить - пiшла у своє село. Так прожили ми п'ять рокiв. Потiм почалася колективiзацiя. Я попав у колгосп, пiшов рабить у колгоспний млин мотористом. Був у правлiннi, машинiстом, завгоспом. А тодi вже мене виключили з колгоспу.

- Якщо у вашому селi не було панської землi, то з чого ж тодi колгосп?

Д: А кулацькi землi. Спочатку злiпили ТОЗ (Товариство Обробки Землi). А пiсля ТОЗу почали строїть коллектив. Одiбрали у нас i землю, i коровку, i хату. Одiбрали усе. Нас вигнали з колгоспу за те, що я не пiшов з iншими кулачить (виганять людей з хати, забирать у них майно - Б.В.), брудна така справа. Вони менi i не загадували кулачить. Ну менi не було i коли. А там один дядько був такий у правлiннi... Зубок, видно, на мене мав. Вiн те i пригадав: "Б...iв вигнать iз колгоспу!" І вигнали.

- А тодi ж куди? Розкажiть, як це робилося.

Б: Прийшли вони, бригада, чоловiк сорок. Кажуть: "Виходьте з хати". Називалось це "чистка колгоспу". Викидають на снiг iз дiтьми, а що їм сподобається з речей, лишають у хатi. Правда, до нас черга дiйшла лiтом. Це ще лiтом байдуже, сидять отам дiтки на травi. А ми бiгаємо, шукаємо мiсця. Дедушка пiшов у правлiння i каже: "Де ж менi тепер дiваться?" Кажуть: "Поки що переходь до тещi". А теща жила одна, i була ж у мене ще бабушка. І ми з бабушкою i дiтьми перейшли. (А дедушка поїхав у Кривий Рiг на заробiтки). З квiтня до сiчня пожили. А тодi знову приходять, i тещу теж виганяють з хати.

- А як ви кормились?

Б: За їжу тодi нiхто не питав. Змолола я у вiтряку два останнi пуди жита. "Красна мiтла" тодi ходила - продрозверстка. А дедушка якраз приїхав. А де ж ми її (муку) сховаємо? А у мене була скриня. Я й кажу: "Зроби друге дно". Зробив. Коли прийшли, викидали iз скринi одежу. Засунув один комсомолець пальця i провiв по дну. А тодi так до свiтла. Придивляється, придивляється... Знайшли ту муку i забрали. Останню муку забрали. То вже починалася голодовка страшна. Це був 1931 рiк. Три роки в колгоспi робили 1928 - 1930. А в 1931 р. вигнали з хати.

- Це був неурожай?

Б: Нi. Забирали. Знайшли у мене пучечок - забрали, у того пiд подушкою - забрали. А в кого в печi, за заслiнкою, у горшку жита трохи - туди ж. Собi вони його i забирали. Це називалося "красна мiтла". У всьому селi була голодовка. Зробили. Дадуть тобi скiльки вивезти - вивiз. Приносять тобi повiстку знову. Давай ще, давай ще. І так до фiру. Забрали. У кого що лишилося - позакопували. Тодi вони почали шукать. Познаходили ями. І лишились люди без нiчого. Та що вже нам було, як тi люди, що дома на мiсцi жили: iде дорогою, у кювет впало i вмерло... Таке повсюди робилося... І почали нашi люди їхать на Ставрополь, поголовно. Поїхали й ми з п'ятьома дiтьми.

Д: А там у Ставрополi якось скомандував горком арештувать усiх людей i одправить назад, на Україну. Так i зробили. Закрили у товарняк i везли аж до Ростова. Замкнутими. А коли одкрили, то було дуже багато мерцiв.

Б: А в Ставрополi що ж? Пiдеш на роботу у колгосп. Там дають хлiбця кукурузяного трошки. Там теж було голодно. Мiсцевi сяк-так держалися, але ж багато наїхало. І ми там прожили з рiк. В 1933-му приїхали назад у своє село. А там - страх. Як пожар. Той iде дорогою - впав. У куветi лежить: "Тьотю, перекажiть нашим, хай принесуть менi хлiба". А вже кiнчається. Отак повне село. Приїхали - i ставай на дорозi, стiй. То ми приютилися спочатку у Прилепи (родич), але ж у нього сiм'я сильно велика, семеро дiтей. А потiм ще до одних. Тодi його брат двоюрiдний помирав - переказують нам: "Хай прийдуть". Пiшли ми. "Дуня, переходьте, не гидуйте. Як ми одужаєм, то будем жить, а як помремо, то ви будете жить". І ми мусили iти. На постелi лежить двоє майже мертвяки. На другий день син помер (сiм'я вже давно померла - дiти, невiстка.)

Д: Девять пудiв жита вiн менi винен був. Уже як лежав на печi, то згадав за них: "Ти мене звини, як одужаю, то я тобi вiддам". А на другий день i помер.

Б: Покликала я жiнок. Положили його там, лежить. А мати вже тоже марить, на полу лежачи. І вона вмерла. Двоє лежать у хатi. Ну це лiтом. То це дiти малi мої: зайде в хату, постоїть - i тiкає з хати. Заявили ми у колгосп, що повмирали, колгосп прислав робочих. Клуня була iз шалiвки, зробили з неї труну, поклали їх i одвезли. Остались ми жить у тiй хатi, а сiльрада взяла та й продала її, бо вона одмiрська. Приходить та жiнка, що купила, та й каже "Оце я купила, буду тут жить". А ви де хочте. Лiто ми там пожили. (У мене в головi не вмiщається...) Що голодовка сильна, а що малярiя давить мене через день, втрачаю свiдомiсть. А потiм ще нарив на нозi зробився, що я колiньми лазила. А Макар поїхав вже у Кривий Рiг i влаштувався там робить. Пише листа: "Я тобi вислав 40 карбованцiв на дорогу, приїзжай". Дедушка тодi каже менi: "Ну, я поїду, а ти оставайся". І дiти вже всi повмирали. Один залишився.

- Всi четверо в одне лiто?

Б: Так. Це як ми приїхали iз Ставрополя, троє дiтей вмерло, а старший, Гриша, пiшов у радгосп, наче корiння якесь збирать, i не прийшов.

Д: Я йому порекомендував: "Може, хоч ти залишишся живий. Дають там триста грам хлiба i три рази приварок". Вiн погодився. А тодi приходить i каже: "А я краще за вас живу". А третiй раз як вiн пiшов вiд нас, то вже не приходив.

Б: І дедушка каже: "Я поїду, а ти лишайся, а тодi приїдеш". А я ж колiньми лажу, та й кажу: "Ну що ж, як була здорова, то була потрiбна, а тепер хвора, то як хочеш". Вiн тодi сiв отак, довго подумав, i не поїхав. Іще двi недiлi пожив, поки я трохи пiднялася, а тодi вже ми поїхали у Кривий Рiг. У Києвi на вокзалi взяла мене малярiя, то мiлiцiонер штовхав ногою. Cестра ж моя, Уляна, дала менi на дорогу десяток яєчок. То дедушка їх у Києвi продав, бо не вистачало на дорогу. Купив їсти йоржикiв, воно схоже на тюльку. А менi малярiєю зiрвало у ротi, навiть не можна балакать. І собi з хлопцем їдять. Ну нiчого, я вже так. Приїхали у Кривий Рiг, на базар. А там жiнка продає домашнi вареники з сиром. Гарнi такi. Кажу: "Купи менi отого вареника". А вiн: "Ну не хватає ж грошей". Я тодi в плач: "Менi ж Уляна принесла десяток яєць, i ти продав. А менi не хочеш i вареника купить." Вiн тодi купив. Я з'їла, i мене покинула малярiя, а то трясла кожний день. У Кривому Розi пiсля цiєї хвороби пiшла я на погрузку вагонiв. Ескаватор щодня ламається, i дiвчата вантажать лопатами, одсипають насип для колiї. Щось там платили, на харчi хватало.

Д: А я в той час робив на мостах. Опалубщиком. Два мости я зробив у Кривому Розi.

Б: То я як побула на тiй роботi, знову захворiла. Комендант тодi i каже: "Хай вона сидить до лiта дома, ви ж бачите, яка вона". І я сидiла до лiта дома в землянцi. Макар, Олександра, дiти. Натовчу кукурузи гiльзою, наварю вiдро тiєї кашi для всiх. Отак ми зиму перезимували. А на лiто друга моя сестра, Марiя поїхала у "кацапщину", в Тульску область, робить на сушильному заводi. Пише вона: "Приїжджай, тут для тебе буде робота легша, землю не будеш грузить". Розрахувались ми там, поїхали у Тульску область, на сушильний завод. Сушать моркву, картоплю, яблука. Першу зиму я проробила у цеху заготовки. Дуже було холодно i сильно мокро. Спочатку та картопля на машину, будто чиститься, а глазки вичищать руками. Із води береш, чистиш, i у воду кидаєш. Холодно, мокро. Стоїмо поряд за столом, картопля мокра, тут тече по тобi i замерзає, вiсiм годин треба вистоять. Парує iз рук, парує... А тодi вже їх не вiдчуваєш. А треба ж виробить норму. Нютка Сорокiна, напарниця, стоїть поряд зi мною, а там годинник висить. Каже: "Дуняша, посмотри на часы, сколько там?". Бiдненька. Так чистить, що нема коли на часи глянуть. На другу зиму перевели мене в сушильний цех, апаратчицею, там уже робили роздягненi, бо тепло. Жить нам дали у розкулаченiй хатi, аби жить. На двi сiмґї по маленькiй кiмнатцi. Нi, три сiм'ї в кiмнатцi 3x4. Вiсiм чоловiк.


(З цього перiоду я запам'ятав розповiдь дiда про те, як вiн познайомився з мiсцевим жителем на прiзвище Котов. Щонедiлi, сховавши пiд сорочку Біблiю, вони йшли до лiсу. Пiзнiше, дiзнавшись про арешт дiда, вiн вiдправив йому у Сибiр продуктову посилку - Б.В.)

Б: Коли це лiтом зненацька поступає наказ: закрить цей завод, бо у областi їх було аж вiсiм. Плачу тодi було багато, куди людям дiваться? І нам - куди їхать? Їдемо додому. А до якого дому? Приїхали в Стайки, вийшли на гору. Куди йти? У нас же ж дому немає. Зовсiм немає куда. Прихожу до сестри моєї у Стрiтовку, а вона й каже: "Переходьте у колгосп, вас уже приймуть. Доки ж ти будеш i цибулину куплять, i буряк. Дадуть вам город". Так ми i зробили. Прожили у Стайках зиму, а в серпнi перейшли, нас прийняли у колгосп. Дали 30 сот городу.

- А як же за те, що виганяли? Це вже простили?

Б: Наче простили. Поробили ми там лiто, а тодi знайшли другу причину...


Подробиць того арешту вони не розповiли. Був 1937 рiк, йшла "велика чистка". Розкулачений, та ще й боговiруючий, дiд не мiг не роздiлити долi багатьох віручих. Прийшли вночi, обшук. Бiблiю не знайшли (вона була схована в лiжку хворої прабабушки), що полегшило дiдову участь. Суду не було, а слiдчий сказав просто, по-домашньому: "Та... дадуть п'ятерик". Але за "подрыв экономической мощи СССР" дали 10 рокiв по 54-й статтi та висилку.

Т: Щоб очi не мозолив.

Б: Залишилась я сама у чужiй хатi, давай же куплять собi хату. А де ж її куплять? Продається аж на Стаєцькому хуторi...

- А де ж грошi взять?

Б: Це було в 1936 роцi, вже трошки я назбирала, свиня була. А жили на квартирi в колгоспнiй хатi, на Чхалах. І от дядина Олександра так обiдила мене - Ой-ой-ой! Вона поряд жила коло тiєї хатки. А тут гляди курча яке коли вийде на город. Хата була сирiтська, цей Ваня в армiї служив. І вона таку неправду придумала, каже: написав Ваня листа, що буде продавать хату, а Митрушня хоче купить (цього не було, я пiсля узнала). А я собi й думаю: "А куди ж менi тодi?" І ото я змушена була купить у полi на Стаєцькому хуторi. Купили, переїхали навеснi, така собi хата пiд толлю. Це було в 1938 роцi.

Т: А в 1939 р. вийшов указ про лiквiдацiю хутiрської системи. Змусили ту хатку розвалять.

- А дiваться ж куда? А компенсацiя?

Т: Яка там компенсацiя!

Б: На хуторi лишили одну хату для колгоспних робiтникiв, а людськi хати всi поваляли. Не встигла я туди переїхать, як мене забрали на свиноферму - треба були свинарки.

Т: І це ж треба таке безглуздя, ось тобi готовi робiтники на свиноферму iз своїм житлом.

Б: Тiльки купила - зразу й Указ - розкидайте. Одна тiльки поблажка була цим людям: iди у селi, де тобi город сподобається, там i будуйся. То у кого хазяїни були, то перевезлись на колгоспних пiдводах та й будувались. А я що? Вийду, подивлюсь-подивлюсь, нiде нiкого. Чужi люди кругом. І не хочеться ж з самогоном зачiпаться. Навiть розкидать, i то. Прийшла я в село, попросила Петра Кожедуба. Це вiн родич. Спасибi йому, помiг.

Т: Це я в 6-й клас ходив...

Б: Прийшли з напарником, розкидали, подiлилися тими трухлими паличками. Дивлюсь я: оце тобi була хата... 2500 крб я за неї заплатила! У цю зиму я не знала, як це починають спать. Все обдумувала, куди дiваться. І грошей нема, i хати нема, i хазяїна нема.

Б: Кажуть менi: там у селi, на Курячiй вулицi чоловiк продає хату, вилиту iз землi, їде у Сибiр. Пiшла я, подивилась. "Скiльки ж ви хочете?". Вiн каже "300 рублiв". Думаю - куплю, а тодi з тих ломачок буду тулить. А хто ж менi поможе? Як у мене тонна заробленої на свинарнику соломи, а привезти нiчим. Вода у хатi замерзає. Коли це кажуть, що дiд продає хату. Вiн збирався у Ставрополь. Кажу я матерi: "Ідiть у своє село, позичайте грошi". А знаю, у кого є: у Івана Пiдфебельовича - вiн тодi за дiтей отримував тисячi (багатодiтний). І в дядька Петрика є грошi. "Ідiть позичайте". Пiшла моя баба Настя. "І до Нечипора iдiть". То на кого я надiялася, тi не дали, а цi чужiшi дядьки дали. А дядько Петрик не дав: "А чим вона менi оддасть?" Правда у мене i копiйки не було, але я уже багато хлiба заробила на свинарнику.

Д: Бач, не дав тобi, а у Стайки до мене приходив позичать грошi...

Б: Ну вже про це не згадуй. Нечипор позичив, i Іван Пiдфебельович i дядько Омелько. І я купила ту хату. Зробила документ, перевезла свою сiм'ю - матiр i сина, а сама тут живу. І тут мене гукає якийсь чоловiк - я вийшла. "Я чув що ви хату продаєте?" Думаю: "От добре, я її ще й продам, бо я її уже оставила так". Продала ту хату за двi сотнi. Це ж сама, нема з ким порадиться. Напозичалася 2500 крб. Але моя мати клумачком виносила той зароблений хлiб на базар у Стайках, щоб наторгувать грошей, розрахуваться з людьми. І я розрахувалася iз людьми.

I чого ж нам було не жить у тiй хатцi? Тут тобi вiйна. Де не вiзьмись - нiмець. Як заступила нiмецька власть, то кожен iз таких людей, як ми (розкулачених) iде, повертає своє хазяйство, одняте у нього. Кидаю i я цю хатку, iду в своє село, а що ж там? Хату нашу розкидали i зробили з неї отаку хатиночку - сторожку для пчоловода, а з хати - пчоляний сарай, i колгоспна пасiка там. Оце я iду на таке, "моє" господарство. А пiсля вiйни пишу в Сибiр листа iз зворотною адресою "Стрiтовка", а вiн менi "А що ж це таке? То ж Стайки було..."

- Розкажiть докладнiше про початок вiйни.

Б: Як почалася евакуацiя, в колгоспi пригнали ферму на центральну...

Т: Ото ж було так... Це зараз, як свиноматка пороситься, то по науцi останню третину поросят вiдзразу викидають (вiдправляють на комбiкормовий завод). Чому? Наука встановила, що приросту з них не буде нiякого. А тодi було так: скiльки є поросят, стiльки й вирощуй, i тодi хоч "караул" кричи. При Сталiну це тiльки суд, тiльки суд. I то - хоч ти вбийся... То лишався один вихiд - виписувать їх документально на себе. Таких свинарок премiювали, то в 40-му роцi ми викормили з тiєї премiї порося. Той кабанчик мене ледь не з'їв - не було чим його кормить. Ото всю крапиву по Стайках...

Б: Ну тодi так: ферму зiгнали, i ножа в живiт тому поросятi... Берiть! ножа в живiт - берiть... А кому ж то? Спека така... У колгоспний двiр загнали, у сарай, а тодi поставили двох чоловiк... А голова ходить: берiть, люди... А цi два вiзьмуть порося, раз! - i на купу... "Берiть, щоб нiмцям не дiсталось..."

А я ж було як здумаю, як опороситься свиня да задавить, як ви вищитували за отакiсiньке... А тепер... менi аж моторошно стало. А люди беруть, на возика, на тачку - i бiгом. Розiбрали.

Т: А ми не взяли?

Б: Нащо воно менi? Цих викололи, а що лишилося - свиноматки, кнур, ще дещо зiбрали i кажуть: гонiть до Днiпра. Кажуть: ви пiдете, дiвчата, за Днiпро iз свинями. (А тут моя хата поряд). Я прибiгла, а вiн (син) сидить. Кажу так i так. Поженем на Урал. То вiн одвернувся до вiкна, та й заплакав, i все.

Як погнали ж ми до Днiпра, а там скiльки корiв, скiльки телят! Доярки ходять, спека. Сонце вперлося до гори. Телятка кричать, доярки тi бiгають. Ждуть переправи через Днiпро. А ми iз тими свинями. Як вже дiждались i стали на паром зганять, так це не можна передать. Воно тварина така... насилу їх перегнали. А там один комунiст, вiн менi не знайомий, каже: це ж погонять за Днiпро i на Сєвер. А в тебе ото хлопець, ти йому скажи, нехай сiдає на паром i їде з свинарками, а там у селi забiжить будто води пить, в Рудяково, i вернеться (ти йому так прикажи). А дiвчата погонять. Як тi дiвчата побачили, що я лишилась, пiдняли крик: а ми теж не поїдемо! Ну вже попливли... Там за Днiпром i був їхнiй Сєвер. I доярки так само, i корови. Доїли та кормили телят.

- А у вас вiйни нiякої не було?

Т: Коли наступ був, нiмець артобстрiлом як укрив - страшне дiло було! А наших тодi то там, то там солдатики якiсь... Нiякого тут не було у нас фронту. Проте бiля хати снаряди рвались тiльки так! Вбитих не було, але хату нашу пошкодив. Над дверима упав снаряд i вирвало кришу, i поросятко було в хатi, то воно кричало.

Б: Покинули ми цю хату, поїхали своєї шукать у Стрiтовку. А де ж вона, як її нема? Там пiдпросився жить один чоловiк: я у тебе побуду поки (у нього хата згорiла). А тепер - попробуй вигнать його. I ще ж вiн сусiд, Лампiка. Було ще менi клопоту з ним. А продать - продала. Грошi ж не ходили тодi нiякi. То кожуха дали менi тi люди, то костюм...

Т: I так воно все чисто нiкуди не пiшло?

Б: ...то швейну машинку. Я на неї потiм два пуди гречки вимiняла. I так воно - пху... хати нема, розiйшлось.

- А коли ж в Нiмеччину забрали?

Б: В 1943-му. Батька в 1937-му...

Т: Оце ж ми свиней вирядили, а тодi давай молодь. Це вже перед самим вступом нiмцiв. Хто ж там керує - звiсно, комсомол. А моє дiло маленьке було, як усi, так i я. Зiбралась така валка молодi! Iшли вночi, бо вдень дороги "мессершмiтти" обстрiлювали. За нiч дiйшли до Ходорова, а там у панському маєтку був дитячий будинок. Там ми зупинились, вдень вiдпочили. Ось уже вечiр, пора вставать, збираться в дорогу, iти. Нiхто нiде нiчого. Комсомолу нема, органiзатора нема. Що ж таке? Ми там переднювали, потiм ще, i ще. Потiм виявилось, що нашi iнструктори першi порозбiгалися, залишили нас. Стали казать, що в Черкасах нiмець захопив мiст. А навiщо в тi Черкаси йти? Ось тобi Днiпро поряд, переправляйся будь-якими човнами, i через рiк ось тобi готовi солдати. Нiкому це нiчого не потрiбно... Де було те керiвництво? Воно в першу чергу здавалося. Отак було, як вийду в Стайках на гору (правий берег Днiпра), та як гляну, як на тiй сторонi iз лiсу витiкають солдати, як струмочки. Та що там солдати, там iз шпалами... Ми з Iваном Прилепою, як коней ловили, то бачили. Вищi офiцери здавалися. Боїв там не було нiяких. Казали, нiмець десь там захватив. Ну нехай захватив, але ж отак здаваться?

Це вже потiм, як нiмець усiм сала за шкiру залив, почався опiр. I то, аж поки не пiдписав Сталiн наказ 227 - розстрiл на мiсцi i заградзагони. Ото в Сталiнградi вперлися, як Симонов пише. А ми вернулись в Стрiтовку i жили там 41-й, 42-й i 43-й роки. Я ховався вiд нiмцiв на сараї. 3-го березня була сильна завiрюха. Я зайшов у хату погрiться, а у них була на цю нiч запланована облава, та завiрюха їх затримала. Вранцi почали шастать по хатах, а я якраз вилiз iз соломи, та на печi грiвся. А, видно, Карпуся, сусiд, вiн був прихвостень нiмецький, бачив, як я зайшов у хату, направив, та i все в порядку. За мене, та у в'язницю. В справжню в'язницю, на мiсяць, вiкна повибиванi. Дiд Петрик тодi сидiв там за Тетяну (як нема молодих, брали заложника). Тодi на Кагарлик, в товарнi вагони. В Києвi ще табiр був у школi, а тодi вже ешелон на Нiмеччину. То я ще органiзував втечу iз вагона. Розрiзав вагон, вiдкрутив дрiт (там такi крючки у дверях), i тiльки побiг у куток за торбиною... А всi як наперли на дверi - стрибать. А в товарному вагонi на повному ходу не так то й стрибнеш. То стовпчики отi - не можна стрибать. I вони наперли, а стрибать бояться, тiльки затримує. А кожен вагон охороняв нiмець у тамбурi, i пiстолетом отак запрошує. I зразу лiхтариком замигало, замигало. I на першому полустанку: "гир-гир-гир", закрутили, i все. Один тiльки так пролiт - 10 хвилин. Поки я прибiг iз своєю торбою... (А там же битком набито, один на одному...) Так i не встиг.

- Хоч хто-небудь вискочив?

Iван Бiлоус тодi стрибнув i прийшов у село, один. Ото вiн один живий i залишився. Нi, його немає. Вiн вернувся, i його знову забрали. Виховався один Iван Кабарон - один залишився з молодi. Так його вже нашi, як звiльнили, потiм в штрафбат забрали, та на Кагарлицьких пагорбах застрелили. Без зброї погнали на нiмецькi кулемети, а тi розстрiляли.

- А як же вас у Нiмеччинi дiлили, був якийсь торг? Зуби дивились?

Т: Все дивились. Ми вистроєнi, а вони стоять, вибирають. На лапу дають.

- I тодi до нього в батраки?

Т: Це ще добре, шо до нього, аби не на фабрику, там тяжко. Така норма харчiв... Страшна.

- А що ви робили у бауера?

Т: Гнiй возили. Сiльське господарство нiмецьке - це фабрика гною. 80% працi - це робота з гноєм. Ото скiльки з поля збере всього, - все повертається на поле, тiльки пропускається через тварин. Крiм того, така купа, як оця хата, дрiв, наколотих дрiбненько - це все перепалюється в господарствi. А хвої i листя гребемо в лiсi, шо тiльки гребеться. То це ще двi, або й три купи, як оця хата.

Б: Це у нього так багато землi?

Т: Не багато. Там пiсок, а пiсок швидко переїдає. Скiльки не сип - не видно. А хiмiчного добрива скiльки насипано туди! I там на глибинi, ледь копни, зразу камiння. Оце усi ходять з торбами - збирають камiння. Купи камiння по межi, а от урожаї - казковi. Десятикратно кращi, нiж у нас. Картопля, правда, не краща, бiдненька. А от жито капiтальне, i овес, i ячмiнь. Оце Вайсен (сусiд) сiяв маленький клаптик пшеницi, в основному ярової, а потiм їхав мiнять її на питльовану муку. I то тiльки "кюхе" з пшеницi робили - пирожне, але пирожне вони умiли пекти. Дуже просто i смачно.

- А як до вас ставились?

Т: По-рiзному. Здоровi - розумнiшi, а пацан отакий п'ятирiчний: "Du must nicht wissen!" (Ти не повинен знать, твоє дiло - вили, граблi, лопата).

- А били?

Т: Це як привiд даси. До нашої партiї були тi, якi першi поступили сюда, Вiтька Сидоренко iз Боярки. То вiн не видержував. Але там, правда, хазяйка була, i два пацани, а чоловiк на вiйнi. I хазяйка фашистка страшна, знущалась над ним. I Вiтька не видержував - тiкав. А куди ж там утечеш? Його зразу i впiймали (бо кожний отримує нагороду). Нiмеччина - це був суцiльний концтабiр. Пацан, старий, малий,- всi будуть тебе травить, як зайця. I там перiодично приїжджав жандарм. Страшний такий - звiр, очi отакi, ще й каска здоровенна, палка у нього (кнiппель). То вiн його кинув, як кошеня, на дишель од воза. I як почав молотить тiєю палкою... "То я думав,- розказував Вiтька,- що в мене нi одної кiсточки не лишилося цiлої, бив, як скотину - пока не втратив свiдомостi"

Б: А за що?

Т: Бо тiкав... А там був табiр для вiйськовополонених французiв, пiд колючим дротом, то вiн не охоронявся. Маленький був. В селi був коваль - так i прiзвище його - Шмiдт. Йому було доручено наглядать за табором. Але там далеко не втечеш. Одиницi виходили. Вийти десь на кордон - неможливо. Намагалися потрапити до хазяїна. До нас якось прибiгли двоє. В смугастiй одежi, ноги порiзанi. Казали, шо з Бухенвальду. Зразу запитали, чи є у нас зрадники. "Удавим!". Там, у великому таборi, це питання життя i смертi.

- А чому босi? I в чому ви там були обутi? В дерев'яних?

Т: У них не було дерев'яних. Чи погубили...

- Це ж у дерев'яних незручно?

Т: Вони стукають, так хоч би в руках несли. Не було нiчого в них. Приодягли ми їх, взуття понаходили, ноги попарили, вони зразу ж понашивали собi "OST" i пiшли далi. Але вони далеко не пiшли, бо ми їх у сусiдньому селi бачили - вони залишилися. Iншим разом бачили ми лiтом, як тiкають. Iз сапою iде так, нiби сапає, а потiм пробiжить. Потiм знову сапає. Одяг наш який був? Оце як нiмцi людей знищували - одяг знiмали, а нам продавали. Нам платили нiмцi - скiльки вже вони платили, я поняття не мав. Нам нiколи не казали - а тiльки за марку вони готовi задавиться. Тому, щоб марками не давать, вони давали одежею.

- Невже вам платили?

Т: Так, нам якiсь марки начислялись.

- Бауерами?

Т: Так, у них був порядок.

- А що ж ви потiм з ними робили, їсти купували?

Т: Та там потрошку видавали. Хто курив, той тютюн брав. Тiльки там тютюну теж не було, хоч у тебе й марки були. Там всюди карточна система, а у тебе ж карточки немає - вона тобi не потрiбна. То вони намагались i цього не видать. Ото хазяйка на свято якусь марку суне - та i то вона повiситься за марку. А перiодично приїжджав якийсь агент по реалiзацiї цiєї одежi - i ото вже самi нiмцi в скiльки iї оцiнять, i тобi якусь одежу видадуть, та i все. Я пам'ятаю, вибрав собi якiсь кожанi штани, шоферськi - хто його зна, з кого вони здертi. Правда рубашчинка була в мене така прилiчненька. А то так собi - пiджачки...

- А де ви жили?

Т: В таборi, а на работу ходили кожний до свого хазяїна. Ми робили у хазяїв, а поряд був фабричний табiр. (Нiмцi можуть зробить iз усякого непотрiбу щось. Брали пеньки, корчували, робили вугiлля i смолу, i пилорама там робила. I хазяiн мав грошi). То приходили фабричнi, а ми їм залишали їсти. Як їси, залишиш яйце яке. Я прилаштувався яйця носить. Буває, вкрадеш яйце i принесеш їм.

- А хiба вас не перевiряли?

Т: Нi, не перевiряли, бо в кишенях нiчого не видно.

Б: Розкажи, як ти корову доїв.

Т: Отам хазяїн доїть, а там дочка за спиною, а я отут. Я намагався у куток сiсти - там у мене була одна корiвка така акуратненька - я їй i пiдстелю добре. А отут у мене в кишенi трубочка. Оце я здоїв, вiдро помив i руки - це пiде лошаку. (Вiн пив рiдке молоко, йому можна, а людям нi. Кожен день йому - вiдро молока). Тодi я надою повне вiдро, очима повiв, трубочку у вiдро - раз! I я готов. А як вiдро виставляєш на нiч на вулицю, там дуже смачненьке зверху збирається. Ну там бiля того вiдра не можна довго затримуваться, бо тебе до половини видно крiзь дверi. Тiльки раз пальця вмочиш, а бiльше не хватає часу.

Б: Ну а думка яка була? Чи надовго оце нiмцi заступили?

Т: Нi! Весь час ми чекали. Щоб не чекать, то я не знаю, що б було. "Ушки на макушке". Пiсля Сталiнграду траур у них - а ми принишкли. Виду не подавали - а знали. Тому що iз табору приходили i все нам розповiдали французи, а бельгiйцi приймач слухали. До нас заходив француз iз табору - вiн ходив до знайомих нiмцiв. Французи з нiмцями iнакше жили - їх поважали. I в планах у Гiтлера не було такого, щоб Францiю так як Росiю знищити. Але ми не знали такої жорстокостi, яка робилась по таборах смертi. А такi, як полiцаї - знали, що робиться. I то могли не все знать.

- А як же вас звiльнили? Змiнилось до вас ставлення нiмцiв?

Т: Нi! Нiхто не подавав виду, бо кожен озброєний, фашист. Причому не дивно, що цей же хазяїн мав землю. А от навпроти жив гладкий такий, старий i молодий. То вони - бiдняки з бiднякiв, а такi клятi фашисти - страшнi. А другий сусiд хазяїна, Хенiх, вважався багатий. То вiн навпаки, був мудрий дядько, завжди здоровкається - зi мною чи з Iваном (ще один остарбайтер, лiтня людина, в минулому комунiст). Правда, що Гiтлер у Хенiха одiбрав коней в армiю. Лишилося тiльки три пари, а в хазяїна була тiльки одна.

- А як же вас звiльнили?

Т: Навколо бої, поряд, а ми день у день робимо. Виду не можна подать, тому що розстрiлювали. Машина працювала до останнього дня. А це було 5-го травня - з'явились нашi, колонами. I ми так за цими колонами i пiшли. То хазяїн нам у дорогу сам дав по ковдрi. Проте вже було тепло. I ми через чотири днi прийшли в Торгау, ми пройшли чимало. Дороги забитi - артилерiя, вiйська. А як їхнi з Заходу вiд бомбардування тiкали, то також повно народу було. З колясочками, дiти. I нiхто з їхнiх навiть не смiв писнуть, затравленi були. А як був останнiй вiдступ, то чутка пройшла вiд Гришi Борозенця (родич) що там у них сховався один нiмець. Вiн вiдступав, i зустрiв свою сiм'ю. Залишився. Тут же негайно донесли свої (сiльськi) люди i його негайно разстрiляли. Страшнi жорстокостi до останнього дня. А були пацани - гiтлерюгенди, шо спецiально ловили i вбивали на мiсцi. Так ми колоною i йшли. А в Торгау на збiрному пунктi призив у армiю.

- Була чистка?

Т: Яка там чистка, якшо тебе i так видно. Там було по-рiзному. Направили мене в Угорщину на поповнення лiнiйних частин в артдивiзiон... Потiм пiшла демобiлiзацiя i перетасовка. Угорщина, Москва, Брянский гарнiзон, село Жуковка - охороняли хiмiчний склад, ешелони з газом. Потiм їх стали вивозить, лiквiдувать. Служив три роки. Батько [мій дiд - Б.В.] прийшов додому у вереснi, а я у лютому 1948-го року.

Б: Але ж вiн (дiд) прийшов не зовсiм, бо йому не дали додому документи, а дали на Каховку. З такою статтею (пропаганда i агiтацiя) додому не давали. Вiн приїхав, побув тут, пiшов у сiльраду на прописку, а йому голова Кузнєцов i каже: "Та й так побудеш". Не схотiв. А потiм де не зустрiне, каже: "Ну что ж, уже пора..." I почали тодi допiкать. Ми змушенi були поїхать в Димерський район. Там якраз населяли колгосп.

Т: А я почув, шо тодi таким можна було виклопотать амнiстiю. За останнi материнi копiйки я найняв якогось прокурора, щоб вiн написав ходатайство про амнiстiю у Верховну Раду. А вiдповiдь була такою:"Ваше дело остается в силе", а в якiй силi? Вiдписали так, i на тому все, а грошi пропали.

- Це прокурор узяв хабара?

Т: Як сказать... Вiн же не казав: дай менi стiльки-то. Так, вийшов з кiмнати, щоб вiн нiби не бачив, а я поклав. Звичайно, вiн їх знайшов.

Б: Приїхали ми в Димерський район, де населявся колгосп, мiсяць пожили, а потiм поїхали на приписку в район. I кажуть головi колгоспу: "Вот видишь, у тебя с такой-то статьей, а ты и не знаешь". А батьку сказали: "Чтобы через 24 часа тебя тут не было".

Т: Оце ж я тодi їздив по самогонку, да тих комунiстiв поїв, щоб вони щось там написали. Я самогонки їм канiстрами возив з Грицьком iз Зiкрачiв.

- Не допомогло?

Т: Якось воно там перетерлося, а я роздивився, що вони там в колгоспi жульнiчають. Житло нам не побудують, а як i побудують, то це буде вiчна кабала.

Б: Та чого ж, вони ж уже побудували нам хату, як батько пiшов шукать собi мiсця (роботи)? А ми з тобою насип удвох накидали лопатами.

Т: Та це ж тiльки фундамент. Коли я пiшов здавать екзамени (у технiкум), то ми тiльки фундамент i заложили.

Б: Робимо удвох, кидаємо лопатами, а вiн каже: "А для чого це? Я ж тут не думаю жить". А я кажу: "А хто ж тодi? Батька нема". І тодi вiн пiшов собi учиться.

Т: Де ми жили на квартирi, дiвчина здала у Боярський технiкум учиться, та й принесла книжки у мiшку, кинула їх на лавi. А я тодi бачу, що тут нiчого не виходить i кажу "Я пiду вчиться". "Iди". Батько тодi був у Стрiтовцi, пошукав-пошукав роботу - не знайшов, а тодi Прилепа (родич), голова колгоспу, приписав на свiй риск у Стрiтовцi. А я просидiв 13 днiв у бабинiй землянушцi над пiдручниками, i пiшов здавать екзамени: три "5" i одна "4". Сiм рокiв провчився, а вiсiм так пройшло.

А в селi на квартирi, це не те, що у мiстi на квартирi. У кожного хазяйство. Колгоспнику без хазяйства не можна. У чужому дворi коза...


Сімейна фотографія: бабушка, дід та наш батько, Василь Іванович Білодід

Фото 1961-63 року. Хутір Антонове, куди перебралась родина з Запорізької обл. Там після закінчення технікуму батько (праворуч на фото) зачищав ложе Каховського водосховища під затоплення, а на новому місці будував коровники, житло, будинки культури і закінчив кар'єру головним архітектором району

Історія - спогади
*** Розповідали: Б. - бабуся, Д. - дiд, Т. - батько.

...На цьому закiнчується двогодинний магнiтофонний запис, але життя продовжувалось. Із села довелося виїхати на заслання в Запорiзьку область. Це трапилося пiсля закiнчення батьком Ржищівського будiвельного технiкуму та одруження на моїй матерi.

Бабуся з дiдом вiдiйшли в вiчнiсть майже в 90-рiчному вiцi. Туди, де вiдкриється повна картина їх життя. Проте за все їх складне життя я нiколи не чув докорiв на важку долю. Вони вiрили в Бога, молились, в міру своїх сил та розуміння намагались жить праведно, крізь глушилки слухали радiопередачi Ярла Пейсте, їздили на зiбрання віруючих та розповiдали про свою вiру iншим.
  Бiблiя була їх настольною книгою, а вiра в Бога - єдиною опорою на нелегкому життєвому шляху.

Розмiщено в ciчні 2001 р

Ссылки по теме:
'Історія нашего поколения' :: Сімейні хроніки :: Дело N6490 :: Правильный выбор



http://www.Bible-For-You.org/Publizist/Bla_Pla.htm